Витязь молодої української поезії
Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця! Василь Симоненко
На другий день Різдвяних свят, 8-го січня далекого 1935 року в селі Біївці,
Полтавської області, народився відомий поет-шістдесятник Василь Симоненко, а
8 січня 2022 року йому мало б виповнитися 87 років. Але не так сталося. Влітку
1962 року Симоненка жорстоко побили працівники міліції. Після того молодий
поет постійно жалівся на біль у нирках і попереку. У грудні 1963 року Симоненко
помер у лікарні від раку нирок. Йому було всього 28 років.
Батька у Василька не було. Був чудовий дід, була мама, яка ніколи не
сварилася за книжки, що їх хлопець читав зранку до вечора — при сонці, коли
підпаском ганяв череду, і при каганці, коли вечорами гриз граніт науки,
виборюючи золоту шкільну медаль. В 1952 році вступив на факультет журналістики Київського університету . Водночас із Симоненком навчалися Юрій Мушкетик , Микола Сом , Валерій Шевчу к, Борис Олійник. Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії. Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка « Цар Плаксій та Лоскотон » (1963). Василь Симоненко прожив неповних 29 років, із них на літературну творчість припадає 10. За життя поета вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім», друга
побачила світ тільки після його смерті.
Олесь Гончар назвав Симоненка «витязем молодої української поезії»,
Василь Захарченко — «поетом з горніх Шевченкових долин». Стус говорив так:
«…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само».
Василь Симоменко
Один з найвідоміших віршів В. Симоненка «Лебеді материнства» автор
присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не
зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним
наповненням це заповіт поета усьому українському народу: «Можна все на світі
вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Саме ці знамениті слова
викарбувані на пам'ятнику В. Симоненку в Черкасах. Друга частина цієї поезії,
покладена на музику А. Пашкевича, стала відомою піснею, і лунає як гімн
синівської любові до рідної землі.
Напровесні 1960 року в Києві був заснований Клуб творчої молоді. Так
з'явилася ініціативна група, яка ставила своєю метою об'єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України.
Хоч на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Ліною
Костенко, Аллою Горською, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Миколою
Вінграновським, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком, він став душею цього
Клубу.
Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні поезії Симоненка, що
поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pp. Тематично вони
становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові»,
« Злодій », «Суд», « Балада про зайшлого чоловіка» ), зображення важкого життя
радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»),
викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», « Гранітні обеліски, як
медузи …» ), таврування російського великодержавного шовінізму («Курдському
братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює
любов до своєї Батьківщини (« Задивляюсь у твої зіниці », «Є тисячі доріг»,
«Український лев», « Лебеді материнства », « Україні » та ін.).
Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, став
на шлях, указаний Т. Шевченком, й увійшов в історіюукраїнської літератури як
визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї
половини XX ст..
Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у
сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому
вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована у журналі «Сучасність» і в
збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» .
В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку « Подорож у
країну Навпаки » (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості
«Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» .
Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася
паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її,
водночас канонізуючи підцензурну спадщину померлого поета як бездоганно
«партійну». Але після 1972, за виразної тенденції до замовчування творчості
Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в
літературі (М.Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням
громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці
( Іван Дзюба , Іван Світличний , Євген Сверстюк ).
Василь Симоненко назавжди залишився молодим. За своє коротке життя
поет зміг залишити не лише пам’ять про себе, але й безліч прекрасних віршів.
Тож, з нагоди дня народження поета – для вас найкращі вірші:
Я ТОБІ ГАЛАНТНО НЕ ВКЛОНЮСЯ
Я тобі галантно не вклонюся,
Комплімента зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
І коли химерною габою
спеленає землю довга ніч,
довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.
Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти, крихітна і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.
І палають, наче стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.
***
Пророцтво 17-го року
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!
Василь Стус
Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?
Кого ти виглядаєш з-перед світу?
Кого ти сподіваєшся зустріти,
а най і стрінеш — віри не доймеш?
Васи́ль Семе́нович Стус – український поет, перекладач , публіцист ,мислитель, літературознавець , правозахисник , борець за незалежність України у XX столітті . Один із найактивніших представників українського дисидентського руху . Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991),Герой України (2005, посмертно).
За переконання про необхідність збереження й розвитку української
культури зазнав репресій з боку радянської диктатури , його творчість була
заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого
перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.
Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької
області , в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1944—1954 роках
Василь навчався в Донецькій міській середній школі. Вступив на історико-
філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські
роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці, був членом
літературного об'єднання «Обрій».
Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював
учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області ,
після чого два роки проходив службу в армії на Уралі . Під час навчання і служби
почав писати вірші.
У 1961—1963 роках викладав українську мову та літературу в середній школі
м. Горлівки . Згодом працював підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в
Донецьку.
З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Соціалістичний
Донбас». Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до
Києва на навчання.
Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук
УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». Тема дисертації — «Джерела
емоційності художнього твору (на матеріалі художньої прози)». За час
перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів
«Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька
перекладів із Ґете , Рільке , Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який
очолював Лесь Танюк.
4 вересня 1965 року, під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні
забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві , взяв участь в акції протесту.
Стус разом з Іваном Дзюбою , В'ячеславом Чорноволом , Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української
інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові
політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції
його відраховано з аспірантури.
Роки тимчасових робіт (1965—1972) стали найщасливішими роками його
життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним і стежили агенти КДБ, він
часто їздив з друзями в подорожі, у ці роки він знайшов свою кохану.
Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному
архіві (ця робота набула для нього великого значення), згодом — на шахті,
залізниці, будівництві, в котельні, у метро. 1966—1972 — старший інженер у
конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15
листопада 1966 у них народився син Дмитро , нині літературознавець, дослідник
творчості батька.
Пропозицію Стуса опублікувати у 1965 році свою першу збірку віршів
«Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки
рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її
опублікували в самвидаві . У 1970 році книжка віршів поета «Зимові дерева»
потрапила до Бельгії і була начебто (як це вказано у книзі) видана
в Брюсселі (насправді — у Лондоні , у видавництві бандерівської ОУН ).
У відкритих листах до Спілки письменників , Центрального
комітету Компартії , Верховної Ради Стус критикував керівну систему, що
після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та
порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На
початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність
поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення
людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його
арешт у січні 1972.
12 січня 1972 року — перший арешт; упродовж майже 9 місяців поет
перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».
На початку вересня 1972 київський обласний суд за звинуваченням у
«антирадянській агітації й пропаганді» засудив Стуса до 5 років позбавлення волі
та 3 років заслання.
У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента Каспрука ,
сказав, що «на руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих
Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого
силоміць». Висловлюючись загалом про тогочасних рецензентів від КДБ, Стус
зазначав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних
кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді».
Покарання відбував у Мордовії та Магаданській області . Весь термін
ув'язнення перебував у мордовських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у
таборі, вилучалися й знищувалися, лише деякі потрапили на волю через листи до
дружини. По закінченню строку, Стуса у 1977 вислали в селище Імені Матросова
Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях.
Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до Гельсінської групи
захисту прав людини . Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв
на життя, працюючи робітником на заводі.
У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним
рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років
заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука ,
намагаючись самостійно здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і
вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості
(жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник Андрій Дмитрович
Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі, заборонили бачитися з
родиною; останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося
переправити на Захід. 1985року українська діаспора намагалась висунути Василя
Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури , але не встигла підготувати всі
матеріали відповідно до процедури номінації [ .
Табірні наглядачі знищили збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами
Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з
політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за
передачу на волю зошита з віршами, на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28
серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в
камері, сперся ліктем на нари). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе
голодування.
Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними
даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній
політв’язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про
загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштованого
наглядачами.
Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці 5 вересня.
Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета
приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини
жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення
терміну ув’язязнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до
його родини.
Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району
Пермської області.
У листопаді 1989 року, прах поета перепоховали в Києві на Байковому
кладовищі. Це відбулося завдяки клопотанням рідних і однодумців.
У 1990 році Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової
колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР, Василь Стус був
посмертно реабілітований.
1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т.
Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).
26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой
України з удостоєнням ордена Держави.
Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу
становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу
долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали
песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після
смерті поета в Україні видали збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір»
(1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992),
«Феномен доби», (Київ, 1993), Твори в шести томах, дев'яти книгах та спогади
«Не відлюбив свою тривогу ранню…».
***
О земле втрачена, явися
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні
І лазурове простелися,
Пролийся мертвому мені!
I поверни у дні забуті,
Росою згадок окропи,
Віддай усеблагій покуті
І тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
Спадають гуси до води,
В далеких пожиттєвих ерах
Мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
Де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
Над райдугою голосів,
Ранкові нашепти молільниць,
Де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
І солодавий запах винниць,
Як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
Твої пшеничні руки білі
Над безберегістю полів,
Де коси чорні на світанні
І жаром спечені уста,
Троянди пуп'янки духмяні
І ти — і грішна, і свята,
Де та западиста долина,
Той приярок і те кубло,
Де тріпалася лебединя,
Туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
І бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І лазурово простелися,
І душу порятуй мені.
***
В понеділок зустрівся з дівчиною.
У вівторок — поцілував.
За першим разом — образилась.
За другим — мовчала.
В середу освідчувався в коханні.
Доводив довго-предовго,
коли четвер пропливав,
як козацький байрак — порогами.
В п’ятницю не прийшов на побачення.
У суботу згадав, але не прийшов і в неділю.
Рекомендовані джерела для додаткової інформації https://uain.press/blogs/den-narodzhennya-vasylya-symonenka-najkrashhi-virshi-poeta-652822 У коментарях напишіть ваш улюбленіші вірші поетів.